Доцентка Марта Руденко у нашому університеті є керівницею відділу з виховної роботи та культурного розвитку, а також викладачкою української мови. З перших днів війни й досі вона об’єднує довкола себе студентський волонтерський корпус.
«Добре пам’ятаю перший день війни, адже до останнього не вірила, що таке може початися в нашій країні. Новин я не читала, а почула від чоловіка одне слово: «Почалося». І я все зрозуміла. Перші дні були надзвичайно важкі, бо багато людей просили про допомогу. До Тернополя почали приїжджати перші переселенці. Було незрозуміло, що робити. Проте в мене ні разу не виникала думка кудись їхати за кордон. Телефонувала до своїх друзів і знайомих, то майже всі вони вже були в дорозі, виїжджали з України. Донині не розумію, чому тоді всі так почали панікувати. Я почала шукати собі ту роботу, яка була потрібна моїй країні та людям у той час.
Останніми днями перед початком великої війни викладачі та студенти університету завершували збір ліків для аеробригади. І якраз 24 лютого препарати нам потрібно було відправити. Того дня «Нова пошта» зачинила майже всі відділення, бо фактично бізнес припинив свою діяльність через невизначеність. Ніхто не знав, як буде надалі. Я їздила містом і шукала відділення, з якого можу надіслати зібране. Вдалося ще докупити решту ліків і пригадую, що на вулиці Медовій працювало єдине відділення «Нової пошти», де взяли наш пакунок. Нам вдалося відправити зібране вчасно. Мені дуже допомагала й допомагає знайома з мережі аптек «Подорожник» Мальва Бочкарьова. Вона в комп’ютері дивилася, в яких аптеках міста є те, що нам потрібно, бронювала – й ми викуповували. При цьому використовувала свою знижку, що дало можливість купити більше запланованого. Разом зі студенткою Вікторією Дяченко ми у різних аптеках міста купували необхідне для фронту. А вже за тиждень-два почала надходити гуманітарна допомога, то долучилася до сортування, складання, відправлення», – ділиться пережитим Марта Руденко.
У перші дні війни студенти та викладачі ТНМУ робили маскувальні сітки для армії. Пані Марта згадує, як йшла коридором і вголос сама до себе вимовила: «Де б нам взяти сітки?». Несподівано у відповідь вона почула: «Зараз будуть вам сітки». Вона не помітила одного з працівників університету, який йшов позаду неї. Справді через дві години він приніс багато різних сіток.
«Наш студент Богдан Авдєєв організував своїх одногрупників, однокласників, родину, викладачів. Я не встигала писати в чати повідомлення, що потрібно щось, як за кілька хвилин вже все було. Для виготовлення маскувальних сіток люди принесли багато речей. І вже за декілька хвилин ще більша кількість людей рвала футболки, штани та інші речі на смужки й відразу в’язала на сітки. З менших сіток у бібліотеці ТНМУ зробили кікімори для снайперів.
Я в захопленні від наших студентів. У нас є чат «Волонтери ТНМУ», в якому пишемо про нагальні потреби та де потрібні робочі руки. На кожне повідомлення відразу всі відгукуються, приходять і допомагають. Цей запал трохи знизився, коли розпочалася сесія. Це зрозуміло, бо студенти повинні вчитися та складати іспити, а тим більше медики. Проте навіть у сесійний час допомагали й зараз це триває. Знала, що мене оточують чудові люди, але відкривала в багатьох цілком нові риси», – з приємністю розповідає Марта Ігорівна.
Пані Марту вразив випадок зі студентом Станіславом Сірком, який збирав допомогу для військової частини свого батька та брата. Їм дуже був потрібен квадрокоптер. Викладачі й студенти у різних групах розповсюджували інформацію. Через день після опублікування оголошення Станіслав зателефонував і повідомив, що він вражений, що стільки людей перерахували йому кошти.
«Часто допомога приходила звідти, звідки не очікувала. Привозили одяг, тушкованки, крупи зовсім невідомі люди, які залишали біля охорони пакунки з написом «Для Руденко». Був емоційний шквал доброти – й це надихало.
У нас навчається чимало студентів з Бучі, Чернігівської, Херсонської, Миколаївської, Донецької та Луганської областей. Ми ними опікуємося й допомагаємо їм. Наприклад, Арсен Поляков походить з Бучі. Він нічого не казав нікому й одним з перших почав волонтерити. Дуже багато допомагав, залучав до своєї роботи інших. Коли Бучу звільнили, ми організували збір продуктів для мешканців цього міста. Тоді свою роботу відновила «Нова пошта» – й ми ящиками передавали продукти, одяг, засоби гігієни його рідним, а вони розподіляли людям уже безпосередньо в Бучі. Арсен надсилав відео та фото, як організували кухню, готували обіди, роздавали їжу та інше просто на вулиці, прибирали й розбирали руїни.
Зі студентами з окупованих територій ми постійно на контакті. Багатьом вдалося забрати свою родину до Тернополя. Якщо їм потрібна допомога, то стараємося надати», – каже пані Марта.
Соціальні зв’язки та контакти є дуже важливою складовою життя людини. Саме особистісне спілкування дає можливість розв’язати будь-яку проблему. Є друзі, з якими можна говорити як з рідними, але при цьому рідко спілкуватися та бачитися. Але їхня присутність у житті навіть за тисячі кілометрів дає відчуття, що ніби вчора сказали один одному: «До зустрічі!». Однією з таких подруг Марти Руденко є Оксана Танасів, яка вже тривалий час живе у США, стала там успішним дизайнером, художником. «Оксана була активною діячкою в студентські роки. Той запал не зник і тепер. Вона є постійним промоутером України у США. У всіх її картинах і дизайнах постійно присутнє відображення наших традицій та культури. Її роботи впізнавані. З початком війни Оксана також об’єднала всіх своїх знайомих у США заради допомоги Україні. В неї доволі розмаїте оточення – від пожежників до лікарів. Всі вони долучилися до процесу підтримки українців. Великі пакунки з ліками, фінансова допомога надходила від неї. Оксана організувала навколо себе лікарів-практиків, які вибирали справді необхідні медикаменти та засоби медичного призначення. Їй вдалося навіть надіслати ноутбук для Тернопільської станції переливання крові. Акції на підтримку України вона організовує досі. Оксана Танасів залучена у низці виставок у різних містах США, де вона говорить про Україну.
Зателефонували також з товариства з обмеженою відповідальністю «Кернел-Трейд» і поцікавилися, чим можуть бути корисні нам. Від цієї компанії ми неодноразово отримали допомогу продуктами, які були надіслані військовим і роздані нашим студентам з окупованих територій», – зазначає Марта Руденко.
А ще був досвід навчання української мови переселенців. У Тернопільському національному медичному університеті цей проєкт тривав кілька місяців. До нього були залучені майже всі викладачі кафедри української мови. «Мені дуже сподобалися ті, хто приходив на наші заняття, бо вони були мотивовані. Усвідомлюю, що бачила ту частину мешканців окупованих міст, яка мала проукраїнську позицію. Певний час вони мало спілкувалися, а потім пояснили, що їхня українська неідеальна, а російською вони вже просто не можуть говорити. Крок за кроком, слово за словом, розмови на важливі теми допомогли подолати їм бар’єр і почати спілкуватися українською. Поступово ці люди почали ділитися наболілим. Найактуальнішим питанням для всіх слухачів курсів було те, чи зможуть вони колись повернутися у свої міста.
Я старалася зробити для них цікаві заняття, щоб урізноманітнити процес навчання. Ми вчилися робити витинанки разом з Галиною Дудар, яка є фахівцем з цього мистецтва. Вона на додачу – чудовий оратор і цікавий співрозмовник. Пані Галина принесла із собою власну колекцію витинанок, навчала цьому мистецтву. Це заняття допомогло всім розслабитися – відбулася своєрідна психотерапія. Ми вирізали символічний хрестоподібний оберіг. Я зберегла його собі як пам’ять про ці дні. Сподобалося й заняття з хусткування. Майстриня Оксана Гулик є працівницею Тернопільського обласного краєзнавчого музею. Вона роками досліджує українські звичаї та культуру. Оксана наділена чудовим почуттям гумору, тому заняття відбулося в дуже веселій атмосфері. Вона розповідала багато історій з дослідження хусткування. Особливо сподобалося те, як вона вчилася в’язати хустки на своїх рідних. Її живими манекенами були чоловік, діти, сусіди, друзі. Оксана Гулик показала різні типи хусткування залежно від регіонів. Були жінки, які спершу не хотіли брати в цьому участі, але потім їм сподобався процес – і наприкінці заняття в хустинах були всі. Відтак відбулася фотосесія. Ми обов’язково продовжимо ці заняття. Буде інший формат, але спілкування підтримуватимемо», – впевнена Марта Ігорівна. До навчання внутрішньо переміщених осіб української мови долучилися завідувач кафедри української мови, професор Анатолій Вихрущ, викладачки Соломія Гнатишин, Надія Олійник, доцентки Оксана Новіцька, Ірина Заліпська, Тетяна Мельник.
Окрім того, у студентських гуртожитках ТНМУ започатковано буккросінг з українських видань. Тернополяни, викладачі, студенти принесли багато нових і цікавих українських книг. Університет виготовив стелажі та надав приміщення. «Сподіваюся, ці шафки будуть наповнюватися книгами постійно. Ще частину книг довозять мої друзі. Відновлюватимемо також проєкт «Читай українською», адже люди почали більше цікавитися нашою літературною спадщиною.
Хочу згадати наших найактивніших студентів. А це: Вікторія Дяченко, Дарина Шандрук, Мар’яна Крижанівська, Маркіян Мединський, Владислав Пішко, Валерія Благуляк, Станіслав Сірко, Арсен Поляков, Назар Бойчак, Максим Левицький, Андрій Борох, Владислав Тесля. Всі вони були залучені до доброчинства в Тернополі, за місцем проживання. Багато хто і за кордоном волонтерив. До слова, Владислав Тесля у перші дні разом з командою Товариства Червоного Хреста був волонтером на залізничному вокзалі. Вони цілодобово приймали людей, супроводжували їх. Йому та його команді довелося надивитися на людські долі, біль… Він розповідав, що від утоми просто падали з ніг, але свою вахту витримали гідно й до кінця», – підсумовує доцентка Марта Руденко.
Яніна ЧАЙКІВСЬКА.
Світлина Миколи ВАСИЛЕЧКА